РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ЯК НАУКОВЕ ПОНЯТТЯ - Галина лозко пробуджена енея

РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ЯК НАУКОВЕ ПОНЯТТЯ - Галина лозко пробуджена енея

^ РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ЯК НАУКОВЕ ПОНЯТТЯ І ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН


І. 1. Поняття “етнос” та ”етнічна релігія”

Здавалось би людство дійшло тієї стадії розвитку, коли рівень універсалізації мав би знівелювати всі етнічні, культурні, звичаєві відмінності між народами. Однак, на тлі все прогресуючої глобалізації, як це не парадоксально на перший погляд, стають все очевиднішими відмінності між народами: причому не тільки мовні, історичні, антропологічні, психологічні, але насамперед – світоглядно-звичаєві, що мають свій конкретний вияв саме в релігії.

Вчені з різних країн все частіше відзначають, що “люди, які належать до різних цивілізацій, отримують цілком відмінні уявлення про взаємовідносини Бога і людини, індивіда і групи, громадянина і держави, батьків і дітей, чоловіка і жінки, про свободу і владу, про рівноправ’я і нерівність. Особливо важливими стають релігійні відмінності, оскільки в світі спостерігається новий вибух релігійних почуттів” [73. 5].

Приступаючи до цієї важливої теми, необхідно, насамперед, з’ясувати, що таке етнічна релігія, тобто сформулювати її визначення, встановивши її суттєво визначальні риси, притаманні тільки етнічній релігії, і те, що відрізняє її від інших (світових, інтернаціональних, глобальних, “аврамічних”) релігій і явищ. Визначення етнічної релігії не можливе поза визначенням понять етносу та етнічного.

Як зазначає націолог Г. Касьянов, нині більшість понять, пов’язаних з нацією та етносом мають “хамелеоноподібний” характер [211. 10]. Очевидно, що використання цих термінів носить ідеологічний характер з пріоритетом глобалістичного забарвлення, що використовується для досягнення політичної мети. Оскільки визначення етнічної релігії тісно пов’язане з визначенням самого поняття етносу, нам не обминути основних сучасних теорій щодо цього поняття.

Зарубіжна націологія виробила власні погляди на різні категорії й поняття стосовно етносів і міжетнічного спілкування. На американському континенті під словом етнос розуміють лише національну меншину. Так, наприклад, “Гарвардська енциклопедія американських етнічних груп” тлумачить грецьке слово етнос як нація, або раса, що завжди використовується для позначення сторонніх осіб чи груп [291. 47]. Як бачимо, тут слово “сторонні” означає фізичний масив людей іншого не місцевого етнічного статусу, тобто етнічна меншина, що мешкає в чужому етносередовищі. У “Вебстерівському світовому словнику” знаходимо ще більш відверте тлумачення: “нехристиянська, неюдейська нація чи група; язичники” [589. 499]. Тенденційність у підході до одного з основних термінів сучасної націології очевидна. Не викликає сумніву і її релігійно-ідеологічне забарвлення.

В іноземних визначеннях нації помітне намагання позбавити цей термін його моноетнічного змісту: на Заході цим словом позначають політичну (державну) спільноту, незалежно від того, з яких етносів вона складається. Причини цього, швидше за все, криються в тому ж прагненні до якнайшвидшої нівеляції етнічних особливостей, як було зазначено вище.

Серед західних вчених не вщухають гострі дискусії і щодо етнічного ренесансу. Як видно з практики використання цього терміну в західній етнології, слово етнічне вживається в новому значенні, відмінному від його витокової семантики. Академік І. Білодід у своїй праці “Мова як ідеологічна боротьба” довів, що способи ідеологічного використання термінології відомі людству здавна (наприклад, латинська калька “поганство” щодо етнічної релігії, або “революція” щодо змін у косметиці чи кухні та ін.). Подібні слова мають на меті компрометацію того чи іншого явища або формування негативної громадської думки про нього, яку можна цілеспрямовувати в потрібному для замовника напрямку [41]. Цілком погоджуюсь з класиком української лінгвістики, щодо використання мови в ідеологічній боротьбі. Тому надання класичним термінам ідеологічно вигідного глобалістам значення я розглядатиму як один з прихованих методів глобальної інформаційної війни.

Окрім того, в європейській науковій традиції “феномен соціального буття не пов’язаний безпосередньо з етносом як специфічним соціальним суб’єктом” [477. 9]. Ігнорується факт, що етнонаціональні культурно-ціннісні системи відіграють роль своєрідних безупинних генераторів життя і упорядників життєвого потоку. Західні дослідники переважно спираються на особливості, притаманні менталітету громадян їхніх країн. Так, вони віддають пріоритет правам окремого індивіда перед етнічною громадою. Суттєво відрізняються ментальні риси слов’янських народів, у яких етнічна спілка, громада, колектив має перевагу над окремим індивідом, підпорядковуючи його загальним інтересам [477. 36].

Західна наука, сама заплутавши уявлення про етнічне, тепер “скаржаться” на невизначеність терміну “етнічний” та похідних від нього понять. Інститут Держави і Права ім. В. М. Корецького НАН України докладно висвітлює мімікрію цього терміну в “Малій енциклопедії етнодержавознавства”. Так, відомий італійський соціолог і економіст В. Парето ще на початку XX ст. висловився з цього приводу: “Термін “етнічний” є одним з найбільш туманних термінів, відомих соціології. Ми користуємось ним тільки для того, щоб охарактеризувати стан якогось явища, не вникаючи в його сутність. Ті, хто намагаються виправити таке становище, починають з вивчення етимології цього слова” [291. 47].

Американська дефініція етносу подана також У. Петерсоном в його статті “Концепція етнічності”, вміщеній у “Гарвардській енциклопедії американських етнічних груп”. Він зазначає, що термін “етнічний” походить від грецького слова “етнос”, котре означає “нація” або “раса” і завжди використовувався для визначення “сторонніх” осіб або груп [291. 47].

У новітній науковій і довідковій літературі є чимало спроб вихолощення сутності цього терміну. Згідно “Вебстерівського світового словника”, етнічне – це: “а) те, що стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи, що є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції; б) те, що має або походить від расових, лінгвістичних чи культурних зв’язків зі специфічною групою (ірландською, італійською, німецькою або іншими етнічними групами)” [589. 499].

“Словник американської спадщини англійської мови” дає таке визначення: “етнічне – це 1) те, що стосується соціальної групи в середині культурної та соціальної системи, яка домагається або має спеціальний статус на підставі складних, часто варіативних рис включно з релігійними, мовними, спадковими або фізичними особливостями; 2) в більш широкому розумінні особливість релігійної, расової, національної або культурної групи” [291. 47].

Деякі специфічно заангажовані автори піддають критиці класичні і язичницькі визначення етносу, оскільки вони суперечать їхнім власним глобалістським концепціям. Наприклад, на догоду спонсорам “Програми з глобальної безпеки” В. А. Шнірельман засуджує сучасних язичницьких авторів, “більшість яких за старою радянською традицією ототожнюють етнічну групу з нацією. Тим самим, язичництво для них тотожне націоналізму або, точніше, етнонаціоналізму” [323. 10].

Як бачимо з наведених прикладів, ідеологічні маніпуляції з терміном “етнос” дійсно призвели до посилення плутанини щодо використання похідних від нього термінів “етнічне”, “етнічність”, “етнічна група”, “етнічна ідентичність”, “етнічна культура”, “етнічна релігія”, і навіть недоладно новоствореного “етнонаціоналізму”.

У вітчизняному етнодержавознавстві поняття етнос має два основних значення: 1) донаціональна етнічна спільнота; 2) будь-яка етнічна спільнота, включаючи й націю [291. 124].

Вважаю за потрібне ствердити, що в цій праці, як і в інших своїх книгах, я свідомо відмовляюсь від американських тенденцій в обґрунтуванні понять етносу, нації та національної релігії, і розглядатиму етнос і націю згідно української інтелектуальної традиції – як синоніми, що різняться масштабом (рід і вид), тобто є категоріями різного таксономічного рівня. Така систематика дає змогу визначити, виокремити і теоретично обґрунтувати видові класифікаційні одиниці (таксони) рід, плем’я, народ, нація як субпідрядні до ширшого поняття етнос, яке в цій системі є загальним родовим для всіх названих вище видових спільнот.

Етнос – природне явище. Він формується тисячоліттями і має глибоке коріння кровної й мовної спорідненості та спільності історичної пам’яті, а також зв’язку з конкретною землею – рідним краєм.

В українській націології також чітко окреслено і поняття нації. Нація – це історична етносоціальна спільність людей зі сформованою самосвідомістю своєї ідентичності, об’єднана однією унормованою етнічною культурою і національним ідеалом [291. 567–568]. Нація може утворитися за кілька століть за наявності власного державного устрою.

Саме етносоціальність як визначальна риса нації відрізняє класичний європейський підхід від новітнього американського розуміння проблеми національного, нав’язуваного всім науковим і державним інституціям. Оскільки Україна щодо складу населення досі залишається достатньо гомогенною державою (близько 70% українців), що на мою думку, є позитивним явищем, вона матиме інший якісний рівень порівняно з етноконгломеративними державними утвореннями типу США. Цей факт і зумовлює своєрідну специфіку в підходах не тільки до самої термінології, але й наповнення її етнічно традиційною, а не новітньою семантикою.

Тож маємо сенс звернутися до етимології. Первісне традиційне значення слова етнос походить від грецького eJnoz (etnos) – громада, плем’я, народ; прикметник eJnikoz (etnikos), що означає плем’янний, народний, язичницький, походить також і від грецького eJoz (etos) – звичай, що в свою чергу пов’язане з релігійними обрядами (цей зв’язок поясню далі).

Отже, за Етимологічним словником української мови, можемо узагальнити, що слово етнос – первісно означало “групу своїх людей”, пов’язаних спільністю походження і звичаєвості [165. ІІ. 173]. Оскільки ознаки цієї спільності зберігаються й на стадії нації, то маємо підстави зараховувати до етносів як донаціональні, так і національні спільноти.

Етнос – явище природне, тому актуальною сьогодні є й проблема взаємовідносин етносу й природи (космосу), якій досі не надавалося належного наукового обґрунтування. Біосфера Землі складається з біомаси всіх живих істот та продуктів їхньої життєдіяльності. Етноси, як біологічне, географічне та історико-культурне явище, складають етносферу Землі, яка в свою чергу є частиною її біосфери. Якщо “Всесвіт – це сукупність взаємодіючих енергетичних систем, які розвиваються за єдиними законами”, то й етносфера підлягає тим же космічним законам взаємообміну енергії. В. І. Вернадський стверджував, що сила етносу – в енергії живої речовини біосфери [91. 108].

Л. М. Гумільов доводить, що в основі етнічного поділу лежить різниця поведінки осіб, які складають етноси. Кожна особистість створює навколо себе енергетичне поле, яке спрямовує її емоції, психологію й поведінку до певної вібрації біострумів [139. 31]. При взаємодії осіб зі спорідненими біострумами, що можливе в колективі близько споріднених людей, встановлюється єдиний ритм (частота коливань) усієї громади, створюється сильне енергетичне поле даного колективу.

Кожен етнос становить собою систему генетичних зв’язків, а отже – має більший чи менший ступінь певних етнічних енергій. Чим сильніша енергія етносу, тим краще живе й процвітає кожен його представник і народ в цілому. Чим слабша його енергетика, тим менш дієздатним стає народ, втрачаючи свою самобутність через поглинення його етнічної енергії іншими етносами.

Але природа, це не тільки енергія, це в першу чергу сама земля (етнічна територія), її надра, ріки, ліси, поля, а також астрономічні параметри відносно зодіакального кола. Зберегти природу рідного краю може тільки місцеве населення (автохтони) за наявності хоча б елементарної екологічної культури й патріотичних почуттів. Чужинці, колонізатори, окупанти, як правило, знищують природні багатства колонізованих ними народів. Непоправної шкоди завдають природі війни, стихійні лиха та ін., часто спричинені іноетнічними елементами (окупантами, орендарями, чужинцями) в тому чи іншому краї.

У зв’язку з цим нині й виникла нова галузь загальної екології – етнічна екологія, яка вивчає відносини суспільств, націй і природи. Ця галузь користується для досліджень матеріалами етнографії, демографії, антропології, фізичної географії та ін. Зокрема відзначається той факт, що нині в світі поступово затухає еволюція людського організму (процеси природного відбору за фізичними властивостями), бо медицина дає змогу виживати кволим, далеко не кращим представникам людства. Еволюція людини спрямовується більшою мірою в сферу інтелекту, психіки, свідомості, часто за рахунок фізичних параметрів. Однак, етнічна екологія ще мало уваги приділяє вивченню феномену етнічної релігії та її ролі в збереженні природи країни.

В українській націології прийнято вважати, що “Етнос – сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом “ми – не ми”, “свої – чужі”, “ми такі, а решта – інші” [291. 69].

Усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація етносу є відображенням компліментарності (термін Л. Гумільова) як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Таким чином, визнання етнічним колективом своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.

Крім того, безперечно, існують інші важливі ознаки: мова, релігія, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва ті інші.

Самоідентифікація з певним етносом відображає, насамперед, системний зв’язок між людьми, пов’язаними спільним укладом життя, звичаєвістю, світоглядом (що вже носить характер релігійного освоєння простору). Це ототожнення відображає у свідомості людей об’єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна належність людини чи колективу є відображенням певної фізичної або біологічної реальності, а водночас виступає не лише ознакою природи людини, але й продуктом її свідомості.

Феномен етносу, на думку Л. Гумільова, належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ. Однак, цей дослідник відкидає роль етнічної традиції в збереженні етнічного колективу, віддаючи перевагу звичайній інерції: доти, поки інерція не вичерпається, люди, що належать до даного етносу, відноситимуть себе до нього. І при цьому не має значення, чи говорять вони мовою предків, чи дотримуються їхніх обрядів, чи шанують свої древні пам’ятки, чи живуть на землі, яка є їхньою прабатьківщиною. Така позиція відомого етнолога є відображенням глобалістичних тенденцій і концептуально тяжіє до універсалістських доктрин представників так званого “нового світового порядку”.

Сучасне розпорошення (фрагментація) етнічного колективу через різноманіття релігійних конфесій (часто чужорідних і не властивих даному етнічному простору) є головною причиною порушення етнічних зв’язків шляхом руйнування компліментарності. Релігійний плюралізм, так само як “мода” на багатопартійну систему суспільства, всіляко заохочувані Заходом і підтримувані державою, нині, на мою думку, виступає руйнівним фактором етно- і екосистеми, шкодить консолідації української нації, гальмує державотворчі процеси.

Особа не може бути байдужою до відмінностей між людьми, їх расовими типами, національністю, мовою, статтю, зрештою їхніми уподобаннями, політичними чи релігійними орієнтаціями. Це цілком природно. Всі ці особливості можуть як об’єднувати, так і роз’єднувати людські спільноти. Отже, розщеплення суспільства на безліч різноманітних груп, політичних напрямків та різнорідних релігій завжди криє в собі небезпеку – своєрідну вибухівку, яка до певного часу приспана, однак може спрацювати в екстремальних ситуаціях. Ніякі закони не в силі стримати цю природну енергію, що прагнутиме виходу. У свою чергу, такий плюралізм – явище не природне, а набуте в силу спрямовуючої дії політичних заходів, законів, пропаганди, виховання, або просто “моди”, поширюване через ЗМІ зацікавленими латентними структурами.

Внутрішні бродіння в етнічній спільноті спричинюють негативні для народу наслідки – розпад, розпорошення, викликані порушенням традиційних звичаїв, відходу від рідного способу мислення і життя. Натомість, група, яка дотримується етнічного звичаю, сама виступає гарантом збереження своєї етнічної цілісності.

Слід визнати, що поза етносом не існує жодної людини. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не володіти нею зовсім), не мати властивих для даного етносу релігійних уявлень, але без поведінки у колективі вона жити не може. А оскільки саме характер поведінки (як ментальний прояв внутрішньої сутності особи) визначається етнічною належністю, то всі люди, як правило, є причетними до етносфери.

Генетика переконливо доводить, що поведінка людини на 80% обумовлена її генотипом, і лише на 20% – фенотипом, тобто вплив середовища дається взнаки у чотири рази рідше, ніж природа його спадковості [2. 9].

Соціальні й етнічні процеси мають відмінну природу. Якщо суспільний розвиток має безперервний, лінійний, глобальний характер, то етнічний – дискретний, хвилеподібний і локальний. Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси. Це переконливо засвідчує й історія етнічного розвитку в Україні і посилення інтересу до власне українського після розвалу Радянського Союзу. Зв’язки, що об’єднують людей в етнос, поширюються не лише в просторі, а й у часі. Відомий етнолог Ю. Бромлей вважає: “Позбавте етнос внутрішніх культурних зв’язків, і він неминуче асимілюється” [66].

Міжпоколінна передача знань і звичаїв відіграє роль природного каталізатора етнічної спільноти, з яким не можуть конкурувати ніякі глобальні “вселюдські цінності” чи штучні громадянські закони. Таким чином, без збереження етнічної традиції не можливо зберегти самоідентичність.

Сергій Шелухін вважав: “Єдина нація не має двох душ, а значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології – то вони вже два народи, дві нації” [534].

Про єдиний ритм етнічного колективу маємо нині ряд досліджень етнологів і психологів, зокрема таке цінне спостереження: “Етнос – це пасіонарне поле одного ритму, бо в іншого етносу свій ритм. Саме ці ритми люди вловлюють відчуттям “свого” і “чужого”. Ритм не є природжений, він – властивість не особи, а етнічного колективу. Немовля має успадкований від предків генотип і фенотип, але етнічного ритму в нього нема. Поступово дитя входить до життя, і його біологічне поле починає коливатися в унісон з полями оточуючих” [291. 70].

Природжене відчуття “свого” і “чужого” є найсильнішим етнозберігаючим чинником для кожного етніка. Ця риса передається немовляті шляхом своєрідної “сигнальної спадковості”, тобто органічне засвоєння звичаю власного роду, а пізніше – етносу. Саме етнічною традицією регулюються і побутово-релігійні відносини всередині родинного та етнічного колективу. Наявність етнічної традиції в певному соціумі є тим “щось”, притаманним саме цій певній національній спільноті. Це “щось” з окремих елементів культури створює саме цю, а не іншу націю з її особливим світосприйняттям, менталітетом, характером, способом життя. Етнічна традиція відіграє роль специфічного, особливого, неповторного, одвічного, притаманного саме певній, а не якійсь іншій нації.

Феноменальна особливість традиції полягає в тому, що вона консервує і відтворює власну духовність у різних формах людського буття і діяльності, продукує не стільки предметно-матеріальні зразки культури, скільки духовно-культурні здобутки особи-етніка. “Етнічна свідомість зберігає пам’ять про древні види занять, огорнутих сакральним ореолом, оспіваних поетичним міфо-фольклорним словом” [477. 23].

Переважна більшість народів до прийняття ними світових релігій мала свої власні етнічні системи вірувань, які прийнято називати терміном “язичництво”. Оскільки дехто не погоджується з правомірністю вживання цього слова, його слід визначити перед тим, як застосовувати. У Біблії (Старий заповіт) воно вживається на позначення усіх неєвреїв, що поклоняються іншим Богам, крім Ягве. Те, що юдеї, а разом з ними і християни, надали цьому слову негативного значення, в даному випадку нас не повинно бентежити, оскільки по суті воно правильне – так дійсно називають тих, хто поклоняється своїм власним Богам, а не юдейському Ягве, і не Христосу.

Вірогідно, в час свого функціонування у природному середовищі всі природні релігії носили й етнічні назви. Маємо деякі аналоги в інших релігіях. Так, грецьке язичництво з давніх часів прийнято називати “еллінством, еллінізмом”, що походить від старої назви греків “елліни”.

Отже, в основі назви релігії – етнонім (назва народу). Можна також з великою вірогідністю стверджувати, що язичництво в Україні також мало назву, похідну від назви народу і країни “Русь”. На Гуцульщині донині побутує приказка: “Поки колядники ходять, поки писанки пишуть, доти наша віра руська буде в світі” [121. І. 270]. Те, що йдеться саме про язичницьку віру, не викликає сумніву (хоча самі інформатори цього можуть не усвідомлювати). Колядки і писанки є реаліями давньої язичницької релігії предків українців, з якими впродовж кількох століть боролася християнська церква, називала їх “поганськими”, але все ж, не змігши знищити цю звичаєвість, змушена була взяти її до свого арсеналу.

Визначення язичництва за етимологічним принципом: “віра племені людей, пов’язаних спільним походженням, мовою і звичаєм”. Саме язичництво (як минуле, так і сучасне) повинно вважатися етнонаціональною релігією для кожного з народів, не залежно від того, яку релігію цей народ або його окремі представники сповідують нині.

Таким чином, враховуючи цю аргументацію, слід віддати перевагу науковому терміну “язичництво” перед іншими типу “поганство” чи “примітивні вірування”, а також паралельно з ним доцільно вживати “етнічна релігія”.

Термін “етнічні релігії” одним з перших використав С. Токарєв, позначаючи ним релігії, які виникли й сформувалися у межах певних держав та етнічних спільнот і не вийшли за ці межі [449. 21]. Серед українських релігієзнавців я активізувала вживання цього терміну в своїй книзі “Українське язичництво”, виданій у 1994 р. [275. 4].

Оскільки українське язичництво, будучи натуралістичною (природною) релігією, виробило цілий ряд раціональних звичаєвих норм співіснування людини з природою, воно має велике значення й для сучасної екологічної науки, бо формує не відчужене ставлення до навколишнього, а одухотворене розумінням нерозривної єдності людини з божественним природним началом, їхній взаємозв’язок і гармонію. Саме ці ідеї останнім часом спонукають людей шукати духовні ідеали у вірі своїх предків. Сучасними адептами язичництва етнорелігія сприймається як чинник біологічного і соціально-культурного безсмертя етносу.

Можемо узагальнити, що етнічна релігія – це природна автохтонна (рідна) релігія конкретного етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Етнічні релігії як природну даність має кожен етнос. Термін рідна віра щодо власних язичницьких систем нині застосовують усі слов’янські народи. В даному контексті слово рідна тотожне поняттю власна, автохтонна на відміну від чужих, прийшлих, іноземних релігій, незважаючи на час їх поширення та існування в середовищі конкретного етносу чи їх адаптацію до автохтонних традицій. По великому рахунку, слово рідна за своєю семантикою виявляється тотожним поняттю етнічна, тобто властива тому чи іншому етносу (роду) від народження.

Рідна (етнічна) релігія може існувати в різних формах: 1) як законсервована в наукових працях, епосі чи інших фольклорних текстах (фактично мертва, вже не функціонуюча) релігія; 2) як жива і творча релігія з власним віровченням, обрядами і священнослужителями та її сповідниками; 3) як синкретична з чужою (панівною, глобальною) релігією, де виступає переважно у формі обрядових дій, яким надано іншої, відмінної від витокової, духовно-ідеологічної семантики.

Якщо етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну географічну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), то етнічна релігія – це спільні родові легенди про походження свого народу, спільна світоглядна, міфологічна та історична пам’ять, звичаї та обряди (рідна віра).

Отже, етнічна релігія – це автохтонна система світогляду, культів та обрядовості певного етносу, яка існувала або й нині існує, незалежно від того, яку світову релігію прийняв даний народ як офіційну.

Як не існує жодного етносу без власної мови, так не існує жодного етносу без власної релігії. Народів, які користуються власною релігією, в кінці космо-історичного циклу (Калі-юги) стає все менше. Однак, здатність періодичного повернення до природних етнорелігійних систем носить феноменальний характер.

Грецьке слово etnikos, що має значення “родовий, народний, язичницький”, вказує не тільки на кровну спорідненість, але й на релігійну. Особливістю етнічних релігій є те, що вони виникають природним шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. Саме географічний фактор на ранніх етапах формування родової етнічної спільноти є визначальним, бо він зумовлює специфічні, притаманні певній місцевості погляди на світ, на стосунки людей, життя, господарство і побут, які з часом узвичаюються і набувають міфологічних, а згодом і релігійних форм. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народів, задовольняють їхні власні духовно-культурні потреби і є засобом самозбереження самобутніх етнічних спільнот.

Вивчення еволюції релігій у їх постійному розвитку вірувань, звичаїв, культів, філософських ідей завжди має спиратися на етнотериторіальний принцип – без цього не можливо зрозуміти причин появи тих чи інших релігійних явищ. Так суперетнічна спільнота індоєвропейських народів (біла раса, або так звані арії) мала свої витокові спільні уявлення про духовний світ, які ґрунтувалися на глибоко вкорінених ментальних особливостях світосприйняття, які дуже відрізнялися від релігійних уявлень і традицій східних народів (жовтої раси).

У процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.

Досі етнічні релігії існують в Японії (сінто), Китаї (у реформованій формі конфуціанства), Індії (різні форми індуїзму та ведизму), Ізраїлі (юдаїзм) та в інших країнах, хоча деякі з них уже до певної міри реформовані. Нині в багатьох країнах Європи, Азії, Америки почалися процеси відродження етнічних природних релігій, які будуть розглянуті в ІІІ розділі.



7741670344684253.html
7741827804869597.html
7741933714973305.html
7742002982428862.html
7742107446560528.html